Аби мирно врегулювати конфліктну ситуацію, що склалася в країні, уникнути кровопролиття, влада готова йти на компроміс і поступки. Це підтверджують, зокрема, і події останніх днів. Не балаканиною, як це роблять представники певних опозиційних сил, а конкретними діями. Заради створення додаткових можливостей для компромісу подав у відставку з посади прем’єр-міністра України Микола Азаров. У Верховній Раді за підтримки депутатів від Партії регіонів скасовано більшість законів, прийнятих 16 січня, які спровокували зіткнення мітингувальників і правоохоронців у Києві, а потім – і в усій Україні. А вчора Рада ухвалила законопроект про амністію, що передбачає звільнення від покарання учасників масових протестів. Влада робить усе можливе і неможливе, щоб не допустити ескалації насильства, порушення прав громадян. Тож, коли сьогодні деякі «гарячі» голови закидають владі не готовність до діалогу, закликаючи мітингувальників не виконувати закон та готуватися до укріплення оборони Майдану, стає зрозумілим, що їм глибоко байдужі такі цінності як збереження єдності та цілісності держави. Найголовніше для таких горе-політиків – особисті плани та амбіції. Тому постає логічне запитання: хто ж насправді не готовий до діалогу? Кому вигідно, аби в країні господарювали хаос та безлад? Відповідь - очевидна. 
         Вчора в Таращі радикально налаштовані громадяни понад три години тримали в облозі приміщення райдержадміністрації та райради, вимагаючи від керівників написати заяви про звільнення з посад та вихід з Партії регіонів. А під вечір мені зателефонувала місцева жителька і плачучи сказала: «У мене хвора дитина. Анатолій Васильович (голова РДА) обіцяв вирішити питання з автомобілем, щоб відвезти дитину в обласну лікарню. Сказав, аби я підійшла сьогодні. Але тут таке робиться. Ці так звані «освободітєлі» мене в «три шиї» вигнали. Я з подивом пізнавала деяких людей, які увірвалися в приміщення. Та вони ж в цьому житті нічого не зробили ні для себе, ні для власної родини. То що вони можуть зробити для нас усіх? Краще б взяли лопати та пішли порозчищали сніг, хоч би біля своїх осель.
         Покричавши, купка «мирних» мітингувальників, розійшлася по домівкам. Їм не вдалося змусити голову райдержадміністрації написати заяву про відставку. Бо ж не вони призначали його на посаду, не їм приймати такі рішення та виступати від імені усієї Таращанської громади.
         Сьогодні чую багато критики на адресу влади і Партії регіонів. Нас звинувачують у всіх смертних гріхах. Сприймаю це за особисту образу. Бо я є одночасно і представником влади, і депутатом обласної ради від Партії регіонів. Люди ніколи не були задоволені владою. Будь-якою. Проте нам вдалося за останні чотири роки вирішити багато проблем в області. Разом з тим розумію, що ще більше треба зробити, аби люди відчували себе захищеними. Згадую, як кожного разу голова облдержадміністрації, керівник обласної організації Партії регіонів Анатолій Присяжнюк завжди говорив: «Проблеми людей треба вирішувати в кабінетах, з людьми треба вести діалог, в противному разі вони вийдуть на вулицю».
         Сьогодні країну лихоманить. Але невже ці люди не розуміють, що є думка ще багатьох мільйонів громадян, яка абсолютно не співпадає з їх думкою? Як можна ділити Україну, шматувати її, бити себе в груди і говорити про «високу любов» до України та її народу? І саме страшне, що немає в цій псевдолюбові місця для людей. Одні скаженіють заради амбіцій, а інші і не знають, чого хочуть. Мабуть, просто за компанію, як це було в Таращі.
         Слабкі люди завжди вибирають для себе примітивний, підлий спосіб переконати пасивних глядачів та слухачів у всіх гріхах опонента. Причому роблять це нахабно, цинічно і емоційно.           Не знаю, як у кого, а у мене особисто склалося враження, що сьогодні, аби похизуватися і отримати «героя» та здобути популярність серед певної частини населення, стало не просто модно і престижно, а обов’язко і категорично звинувачувати в усіх своїх негараздах нинішню владу і Партію регіонів. Ми, на відміну, від опозиції не ділимо людей на «своїх» і «чужих». Ми об’єднуємо навколо себе усіх тих, хто хоче і вміє працювати на розвиток держави. Скажіть мені, що заважає опозиції долучитися до нас і разом об’єднати Західну, Східну і Центральну частини України, і аналізуючи помилки, як свої, так і влади, творити, а не руйнувати. А то болтологією займатися є кому, вносити смуту в настрої людей – також спеціалісти знаходяться. А реально щось зробити для країни, на це ні духу, ні сили не вистачає. З трибун та майданів галасувати легко, а засукати рукава і працювати набагато важче.
         Я впевнена, що жодна людина, яка вирощує хліб, лікує, навчає дітей, здійснює відкриття в науці – тобто ті, хто зайнятий реальними справами, ніхто не захоче хаосу, безладу, одним словом махновщини на рідній землі. А ті, хто каламутять воду, на моє глибоке переконання, просто не знають чим себе зайняти.
         Я вірю в мудрість нашого народу і переконана, що вони ніколи не віддадуть свою долю і долю багатостраждальної України в руки радикалів.       Я раджу всім, хто намагається збурити людей, дослідити генеалогічне дерево українського роду. І ви побачите, що наш великий рід наповнений любов’ю. А українці, росіяни, молдавани, татари, греки, євреї, вірмени, поляки, словаки та багато інших, які живуть на Півдні і Півночі, Сході і Заході нашої держави, і є велика багатонаціональна Україна, яка прагне до єдності та порозуміння.
         Тому звертаюся до усіх політичних сил. Заради миру та спокою домовляйтеся, шукайте компроміси. Полюбіть усіх, не діліть країну, і ви відчуєте, що живете в зовсім іншому світі. Об’єднаймося заради України, наших дітей та онуків. Зробімо все для того, щоб вберегти країну від кровопролиття.
         А завершити хочу словами відомої пісні Юрія Рибчинського «Брате»:
Скінчилися війни, ми вийшли з окопів,
Скінчилися війни – мир, спокій в Європі.
Вже навіть і діти не грають у війни,
І друзями стали поляки і німці.
Так що ж ми воюєм, брати-українці..?